Не призивай Ймення Господа Бога твого, надаремно!
Як Перша Заповідь навчає серце і вчить вірі [основам віри], так ця Заповідь веде нас далі, направляючи до Бога вуста і язик. Бо слова — це перше, що походить від серця і викриває себе…
…“Зловживання Йменням Господнім — це коли ми, без різниці, яким чином, звертаємось до Господа Бога з метою неправдивого свідчення або здійснення будь-якого іншого зла”…
Бо не може бути більш гіршого зловживання Іменем Божим, ніж використання Його для підтримки неправди та обману.
…висловлюючись кількома словами, усі зловживання Божественним Іменем мають місце, перш за все, у світських ділах і в питаннях, що стосуються грошей, маєтку, шани, чи це буде привселюдно, в суді, на базарі чи в будь-якому іншому місці, де люди неправдиво клянуться Йменням Божим чи заставляють душі свої [беруть на свої душі зобов’язання] якимось іншим чином. І це особливо поширене в ділах, що стосуються подружнього життя, коли двоє йдуть і таємно заручаються, а потім відрікаються від цього під присягою.
Та найбільше зловживань чиниться в духовних ділах і належать до сумління, коли з’являються лжепроповідники, котрі висувають свої неправдиві і марні вигадки, видаючи їх за Слово Боже.
Все це — прикрашання себе Іменем Божим чи створення поважного вигляду, чи претензії на правдивість, незалежно від того, де це відбувається, чи в буденних світських ділах, чи в піднесених і витончених питаннях віри і вчення. До неправдомовців також належать богозневажники — не тільки явні і вулькарні, відомі усім, що ганблять Ім’я Боже без страху (виховання таких — діло не наше, а ката), але також і ті, хто привселюдно бреше на істину і Слово Боже і передоручають її дияволу.
… Бо з природи своєї ми усі маємо всередині себе таку “чудову властивість”, що усякий, хто чинить якесь лиходійство, хотів би прикрити і прикрасити свою ганьбу так, щоб ніхто не міг його бачити, або про нього знати. І ніхто не має достатньої сміливості, щоб хвалитися на увесь світ здійсненим ним злочинством. Усі прагнуть діяти нишком і крадькома, щоб ніхто не знав про те, що вони чинять. Потім, коли когось ловлять [при здійсненні лиходійства], у хід іде Ім’я Боже, котре повинне подати підлість, як праведність, а ганьбу — як славу і шану.
… Таким чином, можна зробити природний висновок, що оскільки використання святого Ймення з метою підтримання брехні або беззаконня тут заборонояється, значить, з іншого боку, нам заповідається використовувати його для підтримки істини і для всього доброго, що має місце [наприклад], коли хтось клянеться в правді і там, де це необхідно. Так само — коли має місце вірне вчення, і коли до Імені [Божого] звертаються в горі або прославляють і дякують Йому у благоденстві тощо. Все це цілком описано і заповідане нам у Пс. (49:15): “… і до Мене поклич в день недолі, Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене!” Бо все це є благословенним використанням [Імені] для служіння правді, і, таким чином, Ім’я [Боже] святиться, як ми молимося в молитві “Отче Наш”.
Тому я раджу та напучую, як і раніше, щоб шляхом попередження і погроз, утримування та покарання навчали дітей з раннього дитинства остерігатися неправдивого свідчення і особливо уникати використання Імені Божого для підтвердження цього. Бо там, де їм дозволяють діяти на власний розсуд, не вийде нічого доброго — це навіть зараз очевидне і виявляється в тому, що свят став гірший, ніж будь-коли, і що в ньому немає управління, немає покори, немає вірності, немає віри, але зухвалі, розбещені люди, котрим не допомагають ні вчення, ні засудження. Все це — гнів Божий і покарання за таке норовливе презирство до цієї Заповіді.
З іншого боку, їх потрібно постійно спонукати і підштьовхувати до шаноування Імені Божого, щоб воно постійно було у них на вустах у всьому, що може трапитися з ними або (що) привертає їхню увагу. Бо справжнє шанування Його Імені полягає в тому, щоб споглядати на Нього і благати Його про всяку втіху — щоб (як ми чули раніше) перш за все серце вірою віддавало належну Йому шану, а за серцем — і вуста, шляхом сповідування.
Взято з : Лютер Мартін “Великий Катехізис” ФЛС 2005
Як Перша Заповідь навчає серце і вчить вірі [основам віри], так ця Заповідь веде нас далі, направляючи до Бога вуста і язик. Бо слова — це перше, що походить від серця і викриває себе…
…“Зловживання Йменням Господнім — це коли ми, без різниці, яким чином, звертаємось до Господа Бога з метою неправдивого свідчення або здійснення будь-якого іншого зла”…
Бо не може бути більш гіршого зловживання Іменем Божим, ніж використання Його для підтримки неправди та обману.
…висловлюючись кількома словами, усі зловживання Божественним Іменем мають місце, перш за все, у світських ділах і в питаннях, що стосуються грошей, маєтку, шани, чи це буде привселюдно, в суді, на базарі чи в будь-якому іншому місці, де люди неправдиво клянуться Йменням Божим чи заставляють душі свої [беруть на свої душі зобов’язання] якимось іншим чином. І це особливо поширене в ділах, що стосуються подружнього життя, коли двоє йдуть і таємно заручаються, а потім відрікаються від цього під присягою.
Та найбільше зловживань чиниться в духовних ділах і належать до сумління, коли з’являються лжепроповідники, котрі висувають свої неправдиві і марні вигадки, видаючи їх за Слово Боже.
Все це — прикрашання себе Іменем Божим чи створення поважного вигляду, чи претензії на правдивість, незалежно від того, де це відбувається, чи в буденних світських ділах, чи в піднесених і витончених питаннях віри і вчення. До неправдомовців також належать богозневажники — не тільки явні і вулькарні, відомі усім, що ганблять Ім’я Боже без страху (виховання таких — діло не наше, а ката), але також і ті, хто привселюдно бреше на істину і Слово Боже і передоручають її дияволу.
… Бо з природи своєї ми усі маємо всередині себе таку “чудову властивість”, що усякий, хто чинить якесь лиходійство, хотів би прикрити і прикрасити свою ганьбу так, щоб ніхто не міг його бачити, або про нього знати. І ніхто не має достатньої сміливості, щоб хвалитися на увесь світ здійсненим ним злочинством. Усі прагнуть діяти нишком і крадькома, щоб ніхто не знав про те, що вони чинять. Потім, коли когось ловлять [при здійсненні лиходійства], у хід іде Ім’я Боже, котре повинне подати підлість, як праведність, а ганьбу — як славу і шану.
… Таким чином, можна зробити природний висновок, що оскільки використання святого Ймення з метою підтримання брехні або беззаконня тут заборонояється, значить, з іншого боку, нам заповідається використовувати його для підтримки істини і для всього доброго, що має місце [наприклад], коли хтось клянеться в правді і там, де це необхідно. Так само — коли має місце вірне вчення, і коли до Імені [Божого] звертаються в горі або прославляють і дякують Йому у благоденстві тощо. Все це цілком описано і заповідане нам у Пс. (49:15): “… і до Мене поклич в день недолі, Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене!” Бо все це є благословенним використанням [Імені] для служіння правді, і, таким чином, Ім’я [Боже] святиться, як ми молимося в молитві “Отче Наш”.
Тому я раджу та напучую, як і раніше, щоб шляхом попередження і погроз, утримування та покарання навчали дітей з раннього дитинства остерігатися неправдивого свідчення і особливо уникати використання Імені Божого для підтвердження цього. Бо там, де їм дозволяють діяти на власний розсуд, не вийде нічого доброго — це навіть зараз очевидне і виявляється в тому, що свят став гірший, ніж будь-коли, і що в ньому немає управління, немає покори, немає вірності, немає віри, але зухвалі, розбещені люди, котрим не допомагають ні вчення, ні засудження. Все це — гнів Божий і покарання за таке норовливе презирство до цієї Заповіді.
З іншого боку, їх потрібно постійно спонукати і підштьовхувати до шаноування Імені Божого, щоб воно постійно було у них на вустах у всьому, що може трапитися з ними або (що) привертає їхню увагу. Бо справжнє шанування Його Імені полягає в тому, щоб споглядати на Нього і благати Його про всяку втіху — щоб (як ми чули раніше) перш за все серце вірою віддавало належну Йому шану, а за серцем — і вуста, шляхом сповідування.
Взято з : Лютер Мартін “Великий Катехізис” ФЛС 2005
Немає коментарів:
Дописати коментар